Біблійна основа "Саду божественних пісней" Григорія Сковороди

Великий український філософ Григорій Сковорода називав себе любителем Біблії. Філософія, моральна наука, художня творчість мислителя просякнуті її образами, символами, сюжетами та ідеями. Одним із творів “мандрованого філософа”, в якому особливо яскраво виявилася біблійна основа, є його поетична збірка Сад божественних пісней, прозябшій із зерн Священного Писання.

Глибоко символічним є образ саду, до якого звертається Сковорода у назві своєї збірки. Цей образ в уяві християнина пов’язується зі згадкою про “золотий вік” історії людства, про сад Едемський, де, щасливі й безгрішні, жили його прародичі. Заклик прийди в сад мій, який звучить у Пісні пісень (5:1), християнин сприймає як заклик увійти до раю, де праведним уготоване життя вічне. Цей образ пов’язаний і з книгою пророка Iсайї, який натхненно змальовує прекрасний сад майбутнього Царства Божого, де пануватимуть добро і гармонія (II: 6-8; 65: 21-22).

У християнській традиції сад – це символ добра, мудрості, чесності. Обов’язок боротьби зі злом і гріхом, покладений на християнина, виражений в Євангеліях через поетичну метафору очищення саду: Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене (МФ. 3:10; Лк. 3:9). Доброму вертоградарю, який ненастанно плекає сад своєї душі, уподібнюється праведна людина в писаннях одного з творців церкви Iоанна Златоуста: Яко з винограда виходять прозябенія, з прозябенія цвіти, з цвітів ягоди, з ягод вино витисненноє биваєт, так і з душі праведного чоловіка родиться мисль добрая.., з добрих мислей родяться добрії хотіння.., з добрих хотіній родяться добрії діланія¹.

Ортодоксально-християнське трактування саду в творах Сковороди органічно поєднується з трактуванням просвітницьким. Душу людини, яка перемагає в собі гріховні бажання, прагне досконалості, він уподібнює квітучому саду:

Щастлив тот и без утех, кто победил смертный грех,

Душа его – божій град, душа его – божій сад.

Всегда сей сад даст цветы, всегда сей сад даст плоды,

Всегда весною там цветет, и лист его не падет.

(Сад божественних пісней, пісня 3)

Сад для філософа-просвітителя – це й алегорія знання, освіти. Садом називає він тогочасні колегіуми, де мудрі наставники плекали зерна духовності, і де сам він прилучився до джерел мудрості. Звертаючись до білгородського єпископа Йосафата, опікуна Харківського колегіуму, він писав:

Ты сад напой, сей святый сад,

Током вод благочестивых

З самых апостольских ключей.

(Пісня 27)

У Сковороди образ саду пов’язаний з його філософією виховання. На його думку, педагог повинен допомагати природі підтримувати “порядок серця” дитини. Природа є загальна і правдива вчителька... Лише не перешкоджай їй, а коли можеш, усувай перешкоди та ніби прочищуй їй шлях... Охорони її лише від свиней, одріж дикі парості, очисти від гусільниць, відведи брудну воду, що тече на корінь².

Образ саду, традиційний для регіонів римо-католицького впливу, в українській культурі поширився завдяки Києво-Могилянській академії. Засвідчуючи свій зв’язок з цим осередком української духовності, Сковорода дає своїй збірці назву, яка перегукується з назвами творів її діячів: Вертоград многоцветний С. Полоцького, Огородок Марії А. Радивіловського, Сад поетичний М. Довгалевського.

Літературні “сади” українських авторів свідчать про поширення у вітчизняному мистецтві засад естетики бароко, в якій образ саду збагатився світським значенням і трактувався в трьох аспектах: – “літеральному” – буквальному, “інакомовному” – алегоричному і “повчальному” – морально-дидактичному.

Поетичний “сад” вимагав дотримання певного композиційного принципу: підпорядкування різних елементів єдиній смисловій концепції.

Ця єдина смислова концепція збірки Сковороди, на нашу думку, пов’язана з тією поетикою садів, що сформувалася в руслі раціоналістичної естетики і розглядала сад як рукотворну красу, що протистоїть “дикій” природі. Це не копіювання природного ландшафту, а свідомо перетворене, естетизоване природне середовище.

Отже, Сад божественних пісней – це заклик до упорядкування, естетизації та етизації людської душі, її очищення і піднесення. Дороговказом на цьому, сповненому праці самовдосконалення, шляху Сковорода обирає Біблію. На запитання, про що вчить Біблія, філософ відповідав: Куховарські ваші книги вчать, як задовільнити шлунок, псові – як звіра вполювати, модні – як вистроюватися; Біблія вчить, як облагородити людське серце³.

Саме цей задум і об’єднує в одне ціле 30 віршів, написаних між 1783 та 1785 роками.

Об’єднуючим началом у збірці виступають й епіграфи Біблії. Кожна пісня Саду божественних пісней розвиває приховану в них глибоку думку: з зерна біблійної мудрості проростає моральна істина.

Загальній структурі збірки відповідає й структура кожного окремого твору, побудованого за законами барокової естетики: діалектики буття, протистояння гріха і чесности, земного і небесного, матеріального і духовного. Кожен вірш – це своєрідна парабола, яка розкриває цю діалектику, поєднуючи алегоричний біблійний образ з реаліями земного світу. Через аналіз явища, доступного зовнішньому спогляданню, ми осягаємо глибинну сутність, приховану за оболонкою.

Художньому і філософському задуму твору підпорядкована антитеза світу дійсного і світу належного.

Той “світ”, якого все життя уникав Сковорода, – це дійсність, спотворена злою волею і гріхом. Найяскравіше цей дійсний світ характеризується в пісні 10-й – Всякому городу нрав і права, яку іноді називають вершиною поетичної творчості мислителя. У чернетці ця пісня мала епіграф з Горація, проте в останній авторській редакції епіграфом стали слова з Книги премудрості Iсуса сина Сірахового: Блажен муж, иже в премудрости умрет и иже в разуме своем поучается святыне.

Очевидно, цю заміну слід розцінювати як певну еволюцію позиції самого Сковороди: від тверезості та обережності Горація, який проповідував принцип “золотої середини” між дійсністю й ідеалом, він прийшов до визнання християнського максималізму, неможливості морального компромісу зі “злим світом”.

Образ цього світу він змальовує і в 20-й пісні – Кто серцем чист и душею:

О міре! Мір безсовестный!

Надежда твоя в царях!

Мниш, що сей брег безнаветный!

Вихрь развеет сей прах!

Часто цю пісню трактують як свідчення “революційних настроїв” поета-філософа, заклик до повалення земних владик. Проте, на нашу думку, можна погодитись з висновком українського дослідника творчості Сковороди I. Iваньо, який доводить поверховість подібного твердження⁴.

Про те, що пісню 20-у слід розуміти не “літерально”, а “інакомовно”, свідчить, зокрема, епіграф, взятий з книги Буття: Нареченная Сигор. В сем маленьком, но высоком градике, пирует Лот со дщерьми: Во граде Бога нашего, в горе святой Его; уподоблю его мужу мудру, основавшему храмину свою на камень. Кто взыйдет на гору Господню?

Сигор – це місцевість, де знайшов порятунок Лот після страшної загибелі Содому. Сигор в “інакомовному” трактуванні – алегорія “алмазної стіни” – моральної чистоти, віри в добро, які є єдиним засобом порятунку. “Царі” ж, яких згадує Сковорода, – це не реальні земні владики, а алегорія людських ілюзій, надій на уявні, могутні лише на перший погляд, але не тривкі, підпори, які заважають бачити істинні вартості, істинні шляхи до спасіння.

Розвінчує гріховний світ і пісня 14-а, епіграфом до якої стали слова з книги пророка Аввакума: На стражи моей стану и взыду на камень.

Світ у цій пісні уподібнюється до океану, по якому людина пливе до своєї мети – до скелі божественного буття. На цьому шляху її намагаються спокусити сирени – сиречь путо, оковы, – пояснює Сковорода. – Сей урод прекрасным лицем и сладчайшим гласом привлекает к себе и сон наводит мореплавателям. Здесь они, забыв путь свой и презрев гавань и отечество, разбивают на подпотопныя камни корабли⁵.

Небезпеку відважним мореплавцям у морі житейському несе і кит – велетенське морське чудовисько, яке символізує гріховні пристрасті – сребролюбіє, честолюбіє, сластолюбіє.

Китовой из блевотины

Выскочь мне на кефу, –

так закінчує Сковорода цю пісню, пояснюючи, що “кефа” – камінь – символ спасіння.

Розвінчуючи гріховний світ суспільного буття, Сковорода протиставляє йому світ прекрасної й безгрішної природи, дарований людині Богом. Ця опозиція звучить у пісні 12-й – Не піду в місто багате, де місту як осередку зла протистоїть природа як запорука морального здоров’я і духовної гармонії людини:

Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,

Буду век мой коротати, где тихо время бежит.

Епіграфом до цієї пісні стали слова Христа з Нагорної проповіді: Блаженны нищи духом. Ця християнська заповідь блаженства говорить про добровільне – “духом” – зречення того світу, де уявна вартість підміняє вартість істинну.

Розвиває цю думку, прославляючи природу-космос, пісня 13-а:

Ах поля, поля зелены,

Поля, цветами распещренны!

Ах, долины, яры,

Круглы могилы, бугры!

Ах вы, вод потоки чисты!

Ах вы, берега трависты!

Ах ваши волоса, вы, кудрявые леса!

Слова з Пісні пісень – Изыдите от среды их... Прійди, брате мой, водворимся на сель. Тамо роди тя мати твоя – допомагають глибше розкрити алегоричний зміст цієї ліричної поезії. Розвиток авторської думки йде на двох рівнях – алегоричному і реально-поетичному: образ квітучої природи ніби перетікає з одного рівня на інший. Ми бачимо реальні “круглі могили” Слобожанщини, відчуваємо красу зелених кучерів лісу і прохолоду прозорої ріки – і в той же час ця краса пов’язується в нашій уяві з красою райського саду, який є алегорією прекрасної душі праведної людини. Весняне оновлення природи, що воскресає в первозданній красі, символізує воскресіння очищеної вірою і чеснотою людської духовності.

Прекрасний божий світ, прекрасна природа поєднуються в поезіях Сковороди з його мрією про “природну людину”.

Образ “природної людини” значною мірою навіяний просвітницькою філософією мислителя, сучасника Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, Ф. Е. Лессінга, Й. Г. Гердера. Йому близька та концепція людини, яку сформулював Руссо: Розум може помилитися, почуття – ніколи.

“Почуття”, “серце” для Сковороди – головне в людині. Ця його позиція зумовлена й українською ментальністю, характерною рисою якої є своєрідний “кордоцентризм”⁶.

Свою “філософію серця” він протиставляє безсердечності, бездуховності світу в II-й пісні, яка є поетичним осмисленням 41 Давидового псалма: Безодня безодню закликає – ці його слова стали епіграфом до твору.

Безодня, про яку говорить Сковорода, – це безодня ненаситного бажання заволодіти тим, що полонить зір людини. Ця безодня є матір’ю духовного неспокою і сум’яття, тієї безмежної туги за неможливим, яку християнство вважає одним із смертних гріхів. Ця безодня ніколи не наповнюється, заздрість і жадібність породжують її. Єдине, що може їй протистояти, врятувати людину від розпуки, – це безмежний, безсмертний дух, серце, сповнене любові, яка, за висловом апостола Павла, ніколи не перестає (I Кор. 13:8).

Продовжуючи думку блаженного Августина: Якщо безодня є щось глибоке, то хіба серце людське не безодня?, Сковорода писав:

Бездна дух есть в человеце, вод всех ширший і небес.

Надсилаючи 11-у пісню в листі до М. Ковалинського, філософ пояснював: “Ця пісня – не великий камінь, а дуже маленький камінець, проте не безкорисний для виховання благочестя. Всередині він, без сумніву, має іскорку і не позбавлений леза, щоб вирізати плотські пристрасті; він трохи схожий на ті кремені, за домогою яких у юдеїв робилося колись обрізання. Ми прив’язані до світу, ми захопились плоттю, запутались у софізмах диявола. Проте, якщо ми частіше будемо робити спроби, то є надія, що ми коли-небудь з них виплутаємося і піднімемося увись (для на ищеніа)”⁷.

Одним із головних завдань “природної людини” Сковорода вважає самопізнання як засіб з’ясування потенційних можливостей індивіда і людства в цілому. Керуючись “почуттям душі”, людина пізнає себе, а віднайшовши себе, вона віднаходить Бога.

Самопізнання, на його думку, відбувається в потрійному плані: антропологічному і психічному, моральному і соціальному – як члена суспільства, громадянина.

Пізнаючи себе, людина шукає в собі “людину внутрішню”, істинну, яка несе на собі подобу Божу, для якої ідеалом є Христос.

Наслідування Христа – це один із головних принципів моральної науки Сковороди.

Христос для нього – це ідеал досконалої людини, втілення мудрості. В цьому Христос близький до Епікура – одного з улюблених філософів Сковороди. У пісні 30-й він поєднує язичництво і християнство, звертається до духовної спадщини всього людства, не розділяючи його на роди і племена:

Хочешь ли жить в сласти? Не завидь нигде.

Будь сыт в малой части, не убойся везде.

Плюнь на гробныя прахи и на детскія страхи;

Покой – смерть, не вред.

Так живал афинейскій, так живал и еврейскій

Епікур – Христос.

Але Христос – це і месія, посланець Божий. Наслідування Христа полягає у символічному слідуванні за ним від його народження до розп’яття. Добровільна смерть на хресті за гріхи людські – це апогей страждань і духовного подвигу Боголюдини. Згадкою про цю найдраматичнішу в історії християнства подію розпочинається пісня 15-а:

Лежиш во гробЬ, празднуєш субботу

По трудах тяжких, по кровавом поту...

Цей текст, в основі якого лежить євангельська розповідь про страсті Христові, перегукується з епіграфом, взятим із старозавітної книги Буття: Почи Бог в день седьмый. Еще внійдут в покой мой. Субота в Старому Завіті – день, коли Бог відпочив після творення світу. Субота в Завіті Новому – день, коли Христос упокоївся після страждань, метою яких було творення нової духовності людства. Його смерть стала передднем воскресіння. Співстраждаючи з Христом, людина співвоскресне з ним, віднайде рай духовного миру і гармонії. Про цей містичний зв’язок і говорить пісня 16-а:

Пройшли облака. Радостна дуга сіяет.

Пройшла вся тоска. Свет наш блистает.

Веселіє сердечное есть чистый свет ведра,

Если миновал мрак и шум мірскаго ветра...

О отрасль Давидова! Ты брег мне и кифа,

Ты радуга, жизнь, ведро мне, свет, мир, олива.

Веселка – символ порятунку людства від всесвітнього потопу, про що нагадує епіграф з книги Буття: Дугу мою полягаю во облаце (9: 13); вона також – символ завіту між Богом і людиною, символ спасіння, шлях до якого відкрив своєю спокутною жертвою Христос.

Страждання Христа, його хресний шлях, розп’яття і воскресіння відіграють велику роль в релігійному переживанні і в філософуванні Сковороди. Своєю смертю месія смерть подолав. Отже, у Сковороди смерть Христа – це символ смерті “зовнішньої людини” і воскресіння “людини внутрішньої”. Звільняючись від своєї “ветхості”, піднімаючись над своєю тілесністю, людина осягає благодать доброти, любові, які зближують її з іншими людьми і реально виявляють її нескінченність, роблять безсмертною. Ця світла, чиста, одухотворена людина і стане громадянином “горней республіки”, нового Єрусалиму, з яким пов’язував Сковорода свою мрію про майбутнє царство добра і справедливості.