Григорій Cковорода та фараон Ехнатон, кібернетика, жінки, Біблія і Бог

Григорій Савич Сковорода — один з найбільш шанованих в Україні людей, недарма його зобразили на 500-гривневій купюрі. Проте вражає, наскільки мало широкий загал наших навіть професійних істориків і філософів реально знає про нього. Говорячи його ж словами, Сковорода — й досі як той птах, що його ловлять та не можуть впіймати. Отже, не претендуючи на повне осягнення величі цієї фігури, додам декілька сюжетів з тих, що вразили особисто мене.

Вже Д. Чижевський підкреслював, у творах Г.С. Сковороди декілька символів повторюється знову та знову. І перший та найголовніший з них: «α) Сонце: «Пан усіх створінь – сонце» (77), «блаженне сонце правди» (231), «Боже, пане наш! твоя правда живе у світлі. Світло – у твоїй правді. Правда твоя живе в сонці, сонце стоїть на твоїй правді» (427). «Палац Божий – сонце» (503). Тут треба мати на увазі не матеріяльне сонце, але, так би мовити, «ідею сонця», «друге сонце», або «сонечко», як його зве Сковорода, що й є головний образ Божий» [11, с. 84–129]. Цей образ «внутрішнього сонечка» повторюється у Сковороди неодноразово. Так, у творі «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» він пише:

«Царствіе Божіе внутрь нас. Щастіе в сердцє, сердце в любви, любовь же в законє вєчнаго. Сіе есть непрестающее вéдро и незаходящее солнце, тму сердечныя бездны просвєщающее. Благодареніе блажен[ному] Богу»

* Орфографія і мова джерела зберігається у оригінальному вигляді. Всі наведені уривки з творів Г. Сковороди цит. за: Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1. – 532 с. – Т. 2. – 576 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/skovoroda/skov.htm

В творі «Бесєда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко» він пише більш докладно про це «незаходящее солнце»[⁹]:

“«В память вєчную пребудет праведник». От шума сиренских вод не убоится. Сей есть живот вєчный. Нынє «обновится, яко орляя, юность твоя». Но не тєх орлов, что паки старєют и умирают, но оных, кои в познаніи самаго себе велми высоко вознеслися – вышше всєх стихій и вышше самаго здєшняго солнца, яко и оно есть суета же и ветошь, ко оному пресвєтлєйшему моему солнушку. «Ты же тойжде еси...» «Одєяйся свєтом солнечным, яко ризою»”

В творі «Кольцо»[⁹]:

«Не устыдился всеблагій Бог, одєваяйся свєтом солнечным, и в тлєнных пеленах сокрытся так, как плод в ничтожном зернє; и сокровище, утаенное в рубище, тєм приятнєе, когда найдется.» – Тобто Бог, за Сковородою, лише «одягнувся у сонячне світло» і схований у ньому «як плод у зерні», тобто видиме Сонце – це лише можливість майбутнього плоду (пізнання Бога), що міститься у малому зернятку.

У творі «Книжечка о чтеніи Священн[аго] Писанія, нареченна жена Лотова» Сковорода розгортає цю думку повністю[⁹]:

«Не только все под солнцем, но и самое солнце есть ветошь и суета. Мірская система всякая есть идол Деирскаго поля, а златая глава его есть то солнце. Доколє ты в мірє, дотолє в суетє. ...Пасха! Повели так, как Навин Іисус и скажи солнцу: «Останься в твоем мирє! Теперь ты мнє не нужное. Я иду к солнцу лучшему тебе. Ты питаеш, просвєщаеш и согрєваеш раба моего, плотскую систему. Но оное невечерьнее солнушко самаго мене, мой центр, мои мысли, мою сердечную бездну, ничем видимым и осязаемым неудовляемую и неукротимым волнуюшуюся свирєпыя жажды бєшенством, ширшую всєх Коперниковых міров, насыщает, услаждает, утишает и утєшает полно. Пасха! Да станет солнце на западє! Да воззрит сердце твое на новый свєт, воззванный из тмы и мрака, из солнца вечерняго, возсіявший над ширшею небес бездною сердца твоего. Да памятует память твоего сердца, чего не видит твое тлєнное око!»

Тут Сковороду можна зрозуміти так, що він закликає таке «вечірнє сонце» втілитись у нашому світі, «зійти на заході». Тобто це – не зовсім те саме «внутрішнє сонечко». І далі вже починається справжня містика. Бо найбільш точно і чітко про це «внутрішнє сонечко» Григорій Сковорода написав у творі «Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)», у розділі 11, що має назву «Про сни фараонові»[⁹]:

«Солнце силу, рєшеніе и шабаш всему прилагает. А правдивєе сказать: зєница солнца маленькое находящеесь в солнцє солнушко. В сей свєтлєйшей всєх своих чертогов палатє, почивая, прекрасный наш Иосиф (прилагатель) фигурной своей системє восходящим и заходящим солнцем очам міра, растущей и увядающей травє всякія плоти свєт, толк и вкус прилагает, обновляя лицо фигур и сам на всяку свою похвалу прилагая. Дольжно только из сей твердости вызвать его, обрєзать ему волосожарные лучи, снять одєвающий его свєт и всю ветошь отослать на запад. Тогда останет и вознесется Господь Един»

Головна містика тут полягає у згадці про фараона: «На шостому році свого царювання (1419 – прибл. 1400 до н. е.) Аменхотеп IV оголосив Атона єдиним Богом всього Єгипту, заборонивши поклоніння іншим Богам (і змінивши своє ім’я Аменхотеп – «Амон задоволений» на Ехнатон – «Угодний Атону» або «Корисний Атону». (..) Атон зображався у вигляді сонячного диска з променями, на кінцях яких містилися руки, що тримають знак життя «анх» (як символ того, що життя людям, тваринам і рослинам дане Атоном). Атону в цей період притаманні напівпантеїстичні риси: він, вважалося, присутній у всій природі, у кожному предметі та живій істоті. Після смерті Ехнатона шанування Атона як єдиного Бога Єгипту припинилося.» [4, с. 122]. «Атон – традиційне в науці позначення цього Бога, але воно засноване лише на співзвуччі з ім’ям Бога Амона. Умовна єгиптологічна вимова імені має бути «Ітен», а давніша була, мабуть, ”Йати”» [1, с. 249]. Ю.Я. Перепелкін з посиланням на Г. Фехта [14, с. 108, 114] стверджує, що це ім’я тоді звучало як «Йот», збігаючись з єгипетським словом «йот» – «батько» [5, с. 267]. Важливе значення має саме тлумачення образу Йота (Атона). Всупереч багатьом підручникам Йот для прихильників нової релігії не був Богом сонячного диска. Він скоріше був Бог-Отець. «У сонцепоклонницьких написах сонце ніколи не називається «Ре живим», хоча нескінченно часто буває названо «Йотом живим». ...Йдеться про дух зовнішній щодо світу живих, який вводиться туди і має там здатність діяти. Слово «живий» визначає Йота як того, хто втілюється, діє – «живе» у світі, іншими словами, як видиме сонце» [5, с. 267–268]. Інакше кажучи, реальне сонце на небі Ра (Ре) – лише прояв позамежного Бога-Отця, Йота (Атона) [7, с. 246]. Як бачимо, паралелі зі Сковородою досить очевидні. Але ж де фараон Ехнатон (з дружиною Нефертіті і сином Тутанхомоном) і де Григорій Савич Сковорода! – Пояснення таким паралелям можна знайти у книзі «Космічна гра» засновника трансперсональної психології Станіслава Грофа, який найбільше просунувся у спробах віднайти раціональне пояснення містичним видінням, зокрема під впливом холотропного дихання[²]:

«Космічне джерело творіння настільки величезне і сповнене необмежених можливостей, що неспроможне перебувати у собі та має виразити весь свій прихований потенціал. Переживання даної якості Абсолютної Свідомості іноді порівнюють із аналізованими крупним планом термоядерними процесами на Сонці, яке для нашої планети служить життєдайним началом і джерелом енергії. Люди, які пережили такий досвід, бачать у Сонці найбільш безпосередній з усіх виразів божественного, які можна переживати в матеріальному світі, і їм стає зрозуміло, чому в багатьох культурах Сонце шанували як Бога. Однак ці люди зазвичай підкреслюють, що цю схожість не слід розуміти надто буквально, оскільки між Сонцем астрономічним і Сонцем Космічним – творчим принципом, що лежить в основі творіння, є важливі відмінності. Фізичне Сонце тільки забезпечує життєві процеси необхідною енергією, тоді як божественне джерело привносить у творіння Логос, створюючи порядок, форми і сенс. Але все ж таки в нашому повсякденному житті спостереження за сонцем є найточнішим наближенням до переживання божественного джерела творіння, що має місце в холотропному стані»

Взагалі-то подібні містичні стани люди іноді переживають і цілком спонтанно, без будь-яких фізичних впливів на власний організм. Отже, Ехнатон і Сковорода вряд чи були першими, хто відчув ідею «внутрішнього сонечка». І точно не були останніми. Але ж може виникнути також питання про іншу паралель між Сковородою та Стародавнім Єгиптом: його філософію часто називають «філософією серця», а саме єгиптяни були самими затятими «кордоцентристами»: вважали саме серце головним органом і вмістилищем душі...

Якщо вищенаведені уривки містять прямі паралелі із сивою давниною, Єгиптом бронзової доби, то в той же час у текстах Г. С. Сковороди можна знайти і напрочуд модерні вислови, щодо яких можна знайти паралелі у сучасних теорії інформації та загальній теорії систем. Різні дослідники досить неоднозначно тлумачать сутність онтологічних поглядів Г.С. Сковороди. Та якщо зібрати до купи основні його вислови щодо цього [⁹], то вимальовується досить послідовна і струнка онтологічна система.

* Дане джерело використовується автором для ілюстрування, пояснення світоглядних переконань та критичного аналізу способу мислення та явищ, що відбуваються у державі, визнаною Верховною Радою України державою-агресором, відповідно до положень частини п’ятої статті 7 Закону України «Про освіту». Зокрема, С. Гроф у своїй праці «Космічна гра», ґрунтуючись на психологічних клінічних дослідженнях, доводить взаємозв’язок психології та релігії, роблячи висновок, про схильність до навіювання та залежність від міфологем російської людини. Що абсолютно не характерно для культурного коду українського народу.

«КНИЖЕЧКА, НАЗЫВАЕМАЯ SILENUS ALCIBIADIS, СИРЄЧЬ ИКОНА АЛКІВІАДСКАЯ [ИЗРАИЛСКІЙ ЗМІЙ]»[⁹]

«Божественные миста́гоги, или тайноводители, приписывают начало единственно точію Богу. Да оно и есть так точно, естли осмотрється... Начало точное есть то, что прежде себе ничего не имєло. А как вся тварь родится и ищезает, так, конечно, нєчтось прежде ея было и послє ея остается. Итак, ничто началом и концем быть не может. Начало и конец есть то же, что Бог, или вєчность. ...Сіе правдивое начало вездє живет. По сему оно не часть и не состоит из частей, но цєлое и твердое, затєм и неразоряемое, с мєста на мєсто не преходящее, но единое, безмєрное и надежное.

В ВЕЩАХ МОЖНО ПРИМЄТИТЬ ВЄЧНОСТЬ

...А если кто чистосердечный охотник, может в нєкоторых веществах примєчать тончайшій дивнаго сего начала луч. ...Взглянем на землю и на около нас находящеесь. ...Взглянь на слабосильного звєрька – человєка. Он водит медведи и сло́ны. Взглянь на маленькую компасную коробочку и на малую часть корабля – на его руль. Он правит теченіе, а тая указывает путь. Маленькая искра разоряет городскія стєны. Из крошечнаго зéрна выходит толикая яблонь. Легенькій во́здушный шум есть испущенное из уст слово, но оно часто или смертно уязвляет, или в кураж приводит и оживляет душу. Малая птица – пєтух пугает льва, а мыш – сло́на. Невидная пружина в составє движет всю часовую машину. Неосязаемая в цыркулє точка источником есть всєх фигур и машин.

КОЛЬЦО[⁹]

Мнєнія подобны воздуху, он между стихіями не виден, но твердєе земли, а сильнєе воды; ламает дерева, низвергает строенія, гонит волны и корабли, єст желєзо и камень, тушит и разъяряет пламень.

НАЧАЛО ВО ВСЄХ СИСТЕМАХ МІРСКИХ УМОЗРИТСЯ И ВСЮ ТЛЄНЬ, КАК ОДЕЖДУ СВОЮ, НОСИТ; ОНО ЕСТЬ МІР ПЕРВОРОДНЫЙ

Взглянем теперь на всемірный мір сей, как на увеселительный дом вєчнаго, как на прекрасный рай из безщетных вертоградов, будьто вєнец из вєночков, или машинище, из машинок составленный. А я вижу в нем единое начало, так как един центр и един умный ціркул во множествє их. Но когда сіе начало и сей центр есть вездє, а окружія его нигдє нєт, тогда вижу в сем цєлом мирє два мира, един мір составляющія: мір видный и невидный, живый и мертвый, цєлый и сокрушаемый. Сей риза, а тот – тєло, сей тєнь, а тот – древо; сей вещество, а тот – ипо́стась, сирєчь: основаніе, содержашее вещественную грязь так, как рисунок держит свою краску.

РАЗГОВОР, НАЗЫВАЕМЫЙ АЛФАВИТ, ИЛИ БУКВАРЬ МИРА[⁹]

Что компас в кораблє, то Бог в человєкє. Компасная в сердцє корабельном стрєла есть тайный язык, закон, глава, око и царство корабельное. ...А что ж есть Бог, если не вєчная глава и тайный закон в тварях? Истину сказует Павел: «Закон духовен есть». Закон же сей – владєющая тлєніем господственна природа... Сія единица всему глава, а сама безначальная ни временем, ни мєстом, ни полом не ограниченная, ни именем».

З цих уривків чітко випливає, що Сковорода уявляв Бога скоріше на кшталт Великого Дао, Вищого Закону, що міститься у всіх речах. При чому сучасні програмісти скоріше назвали б цього Бога Сковороди Універсальною Програмою, яка реалізована і продовжує розгортатися у матеріальному світі. Тобто це зовсім не платонівський світ ідей: матеріальні речі не є недосконалими проявами тих ідей, але ж самі просякнуті ними, містять їх «как рисунок держит свою краску». Особливо характерно застосування Сковородою у цьому сенсі слова «Мнєнія» як синонім справжньої сутності речей. Тобто йому дуже не діставало нашого сучасного терміну «інформація» у його найбільш загальному онтологічному сенсі. Тут найбільш цікавий образ компаса і керма: «Подивіться на маленьку компасну коробочку і на малу частину корабля – на його кермо. Він править течію, а та вказує шлях. ... Що компас у кораблі, то Бог у людині. Компасна в серці корабельному стріла є таємна мова, закон, глава, око і царство корабельне». Порівняємо: «Кіберне́тика (дав.-гр. κυβερνητική – «мистецтво управління» від κυβερνήτης – «керманич», «стерновий») – наука про загальні принципи керування в комплексі складними (множинними) системами різноманітної природи походження (наприклад, у технічних, біологічних, соціальних та ін.)» [¹⁰]. За визначенням Глушкова – наука про загальні закони одержання, зберігання, передавання й перетворення інформації у складних системах управління [¹²]. Як там у Сковороди:

«Взглянь на слабосильного звєрька – человєка. Он водит медведи и сло́ны. ...Из крошечнаго зéрна выходит толикая яблонь. Легенькій во́здушный шум есть испущенное из уст слово, но оно часто или смертно уязвляет, или в кураж приводит и оживляет душу.» Прибічники загальної теорії систем також погодяться із висловом Сковороди: «Взглянем теперь на всемірный мір сей, как на... будьто вєнец из вєночков, или машинище, из машинок составленный».

А сучасні космологи, що займаються теорією Великого Вибуху, не заперечуватимуть його визначення:

«Неосязаемая в цыркулє точка источником есть всєх фигур и машин... един умный ціркул во множествє их... сіе начало и сей центр есть вездє, а окружія его нигдє нєт».

Дані вислови Сковороди у його творі «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» щодо природи Бога однозначно свідчать про його переконання щодо єдності людської природи, отже, єдиної природи і рівноправності чоловічого і жіночого [⁹]: «А что ж есть Бог, если не вєчная глава и тайный закон в тварях? Истину сказует Павел: «Закон духовен есть». Закон же сей – владєющая тлєніем господственна природа... Сія единица всему глава, а сама безначальная ни временем, ни мєстом, ни полом не ограниченная, ни именем. Сія-то мати и отец отвєчает Мойсею, что ей имени нєт. Кто-де ищет моего имени, тот не видит естества моего. ...Я тот, что есмь вездє, всегда во всем, и не видно мене, а протчее все видно, и нєт того ничего. «Плоть ничто же...» Я – древо жизни, а другое все – тєнь моя. И не напрасно еллины к обоему полу прилагали слово сіе – θεός. И не без толку у нєкоторых христіян дают имя мушинє с мужеским и женское, например: Юзеф-Маріа. Сюда-то смотрит острое павловское слово: «Нєсть мужеск пол, ни женск...» ...Кратко скажу: нынє египетская Ісыс [Ісіда. – І. Р.] и именем, и естеством есть то же, что павловскій Іисус. «Вєм человєка...» [⁹].

Вікіпедія має містити загальновизнану інформацію. В Українській Вікіпедії написано: «Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ’я», спираючись у своїй філософії на Біблію.» І не те щоб це було суцільною неправдою. Дійсно, Сковорода приділяв колосальну увагу аналізу Біблії, майже у всіх його філософських творах міститься чимало цитат з Біблії, фактично вся його творчість як філософа пов’язана з Біблією. Проте задамо собі просте абстрактне питання: чи кожен дослідник Біблії є християнином? Бо можна ж «спиратися» на Біблію задля її критики, як це роблять всілякі атеїсти та марксисти. Атеїстом Григорій Сковорода точно не був. А от чи був він християнином?

Наведемо деякі цитати: «КНИЖЕЧКА, НАЗЫВАЕМАЯ SILENUS ALCIBIADIS, СИРЄЧЬ ИКОНА АЛКІВІАДСКАЯ [ИЗРАИЛСКІЙ ЗМІЙ]» Вєрно слово, что царь и судія израилскій, а христіанскій Бог есть Бібліа. Но сей Бог наш первєе на еврейскій, потом на христіанскій род безчисленныя и ужасныя навел суевєрій наводненія. ...Сей седмиглавный дракон (Бібліа), вод горких хлябы изблевая, весь свой шар земный покрыл суевєріем. Оно не иное что есть, как безразумное, но будьто Богом осуществованное и защищаемое разумєніе. ...Говорят суевєру: «Слушай, друг! Нельзя сему статься... Противно натурє... Кроется здєсь что-то». Но он во весь опор со желчію вопіет, что точно лєтали Иліины кони. При Елиссеє плавало-де желєзо, раздєлялись воды, возвращался Іордан, за Іисуса Навина зацепилося солнце, за Адама зміи имєли язык человєческой... Нєт вреднєе, как тое, что сооружено к главному добру, а здєлалось растлєнным. И нєт смертоноснєе для общества язвы, как суевєріе. ...Оно возъярило премилосердную утробу Тита, загладило Іерусалим, разорило Царьград, обезобразило братнею кровію парижскія улицы, сына на отца вооружило. ...Да и впрямь суевєр скорбит, если кто на полдень, а не на восток с ним молится. Иной сердит, что погружают, другой бєсится, что обливают крещаемаго. Иной кленет квас, другой оприсноки... Но кто сочтет всю суевєрных голов паучину? Будьто Бог – варвар, чтоб за мєлочь враждовать. Во всєх же сих вздорах бєгут к покровительницє своей Бібліи, а она со строптивыми развращается. Біблія есть ложь... ...Во всєх сих лживых терминах, или предєлах, таится и является, лежит и востает пресвєтлая истина... Как солнечный блеск по верху вод, а воды сверх голубаго озера... Презирающій сокровенную во лжи біблийной истину подался к сторонє безбожников, а гоняй вєтры и насыщаяйся лжею есть суевєр, ползущій и грязь со зміем ядущій. Тот нагл и недогадлив, а сей глуп и гнусен. ... Всякая мысль подло, как змій по землє ползет. Но есть в ней око голубицы, взирающія выше потопных вод на прекрасную ипóстась истины. Словом, вся сія дрянь дышет Богом и вєчностью, и Дух Божій носится над всею сею лужей и лжею [⁹]. РАЗГОВОР, НАЗЫВАЕМЫЙ АЛФАВИТ, ИЛИ БУКВАРЬ МИРА Что компас в кораблє, то Бог в человєкє. Компасная в сердцє корабельном стрєла есть тайный язык, закон, глава, око и царство корабельное. Библіа тоже именуется стрєлою, яко начертанная тєнь вєчнаго закона и тьма Божія. Не тот мнє знаток в кораблє, кто перечол и перемєрил каюты и веревки, но кто познал силу и природу корабля: тот, разумєя компас, разумєет путь его и всє околичности [⁹]. РАЗГОВОР ПЯТИ ПУТНИКОВ О ИСТИННОМ ЩАСТІИ В ЖИЗНИ [РАЗГОВОР ДРУЖЕСКІЙ О ДУШЕВНОМ МИРЄ] Еще нам не было слышно имя сіе (математика), а наши предки давно уже имєли храмы Христовой школы. В ней обучается весь род человєческій сроднаго себє щастія, і сія-то есть кафтолическая, то есть всеродная, наука. Языческіе кумырницы или капища суть то ж храмы Христова ученія и школы. В них и на них написано было премудрєйшее и всеблаженнєйшее слово сіе: γνω̃θι σεατόν, nosce te ipsum – «узнай себе». Без прекословія то ж точно у нас самих, вот: «Внемли себє, вонми себє» (Мойсей). «Царствіе божіе внутрь вас есть» (Христос). «Вы есте храм Бога живаго» (Павел) [⁹]. КОЛЬЦО Итак, мір в мірє есть то вєчность в тлєни, жизнь в смерти, востаніе во снє, свєт во тмє, во лжє истина, в плачє радость, в отчаяніи надежда. ...Прозрєвшій сквозь мрак сіе начало назывался у еврей пророком, назывался и священником, то есть святое видящим и показующим, а чрез то людским освятителем. Индє такіе называлися маги, или волхвы, индє халдеи, гимнософисты; у еллин – іереи, софи, философи, іерофанты и протчая. Опредєленные ж в сію науку увольнялись всєх житейских дєл. Сіе значило посвятиться Богу. Тогда они в натурє и в книгах вольно искали начала. [⁹]

Отже, Сковорода категорично заперечував і засуджував буквальне тлумачення тексту Біблії, проте вбачав у ньому «сокровенную во лжи біблийной истину», яку треба там відшукати. Власне, значна частина філософських текстів Сковороди й присвячена такому пошуку. Але ж такі справжні Божественні «начала» можна відшукати і в інших релігійних системах, і навіть у самій природі («натурі»), як це роблять сучасні вчені. Сам Сковорода крім Біблії посилається на античних авторів та сюжети греко-римського язичництва, проте очевидно, що він мав на увазі всі священні тексти всіх народів, просто тексти Корану, Вед або Трипітаки не були йому відомі. Фраза «Языческіе кумырницы или капища суть то ж храмы Христова ученія и школы» не залишає сумнівів щодо цього. Отже, хоча на особистому рівні Григорій Сковорода й не відокремлював себе від Православної церкви: закінчив Києво-Могилянську академію, викладав у Харківському колегіумі, все життя зберігав дружні стосунки з деякими представниками православного духовенства, власне, заходив молитися до церкви тощо, його власні філософсько-релігійні погляди були на межі крайньої містичної єресі і відкритого язичництва. Це якщо підходити з позицій християнської догматики. Особисто я дотримуюсь тих же поглядів, що й Григорій Савич Сковорода. Ближче за все така універсалістська, «всеродная» ідейна позиція саме до язичництва. Бо в стосунках християнства і язичництва немає симетрії. Якщо християнство на догматичному рівні категорично заперечує язичництво, то язичництво НЕ заперечує християнства, як і будь-якої іншої релігії. Це нагадує ставлення до християнства у Монгольській імперії: «Монголи були язичники і як такі, отже, повинні були вважати всі релігії однаково істинними, що однаково сполучають людей з Богом. Як своїх жерців і віщунів – «камів» вони вважали за посередників між Богом і людьми, що зводять на останніх гнів і милість Першого, так за подібних же «камів» мали і служителів всіх інших релігій» [3, с. 279 – 280]. Про самого Чингіз-хана відомо, що він не дотримувався строго жодного певного віросповідання, але, визнаючи існування Єдиної Верховної Істоти, разом з тим боявся і всіх інших божеств: буддійських, мусульманських і християнських, і бажав всіх їх задобрити однаковим заступництвом духовенству всіх вір. Таке ставлення до релігій як непорушний закон для своєї імперії Чингіз-хан встановив на тому ж сеймі (курултаї) 1206 року, який обрав його імператором. ...У повній відповідності з цими законами Чингіз-хана дивилися на релігійні питання і його наступники. Характерна в даному випадку відповідь третього за рахунком наступника Чингіз-хана, Мангу, францисканському ченцю Рубруку, посланого до нього з місіонерською метою. На пропозицію Рубрука прийняти християнство Мангу в наступних чудових словах висловив свою позицію: «Всі люди обожнюють одного і того ж Бога, і всякому свобода любити Його як завгодно. Благодіяння ж Божі, що однаково на всіх проливаються, змушують кожного з них думати, що його віра краще за інших» [3, с. 279 – 280]. До речі, монголи залишалися непереможними, доки дотримувалися цього вчення. А от коли нащадки Чингіз-хана почали приймати хто іслам, а хто буддизм, його найбільша в історії людства суходольна держава одразу ж розсипалася... Нагадаю: «У ревізькій книзі Лубенської канцелярії (Полтавщина) під No 49 значиться двір Пелагеї Сковородихи, син якої «обретается в певчих» ... біля імені Григорія Сковороди в цьому списку значиться: «Григорій син Сковорода Лубенського полку містечка Чорнух, утримує матір його Пелагея Степанівна дочка Шангиреївна», хоча зазвичай записували ім’я батька, а вже якщо такого не було, то було прийнято вказувати просто: «Пелагея з Чорнух Лубенського полку». Звідки таке шанобливе ставлення? І хто вона, Пелагея Шангиреївна? Пелагея, мати Григорія Сковороди, походила з роду Шангиреїв (інше написання – Шан-Гиреї), які служили у Корсунському і Канівському полках, а коріння мали кримськотатарське. Мало того, приставка «гирей» вказує на приналежність носіїв цього прізвища до ханського роду Гиреїв, представники якого, будучи чингизидами, тобто – прямими нащадками Чінгіз-хана, правили Кримом майже 400 років (з початку 15 століття до 1783 року)» [⁶]. Тобто Григорій Савич був прямим нащадком Чингіз-хана не тільки за родовим походженням, але й за ставленням до Бога і релігії. Але ж для подібного світосприйняття Сковороді зовсім необов’язково було плекати якісь давні сімейні легенди. І українські кобзарі, з якими у нього були тісні особисті зв’язки, і запорозькі козаки дотримувались подібних же поглядів (про це докладніше у моїй монографії [⁸]). «Так, відомий київський митрополит XVII століття Петро Могила називав письмово запорізьких козаків «ребеллізантами», тобто відступниками; православний пан Адам Кисіль того ж століття заявляв про них як про людей «ніякої віри – religionis nullius», уніатський митрополит Рутський іменував їх людьми «без релігії – sine religione», а думні дяки московські 1594 називали їх перед послом німецького імператора Еріхом Ласотою, «людьми, які не мають страху Божого»... У наш час деякі з дослідників... виставляють на вигляд забобон, що існував між ними, вважати шкідливою для військового успіху присутність священика в їхньому війську. ...Запорізькі козаки зовсім не поглиблювалися в жодні тонкощі богословського і катехитичного вчення, вони більше надавали значення безпосередньої вірі» [13, с. 262]. І зараз у всьому світі (і в нашому Харкові також) існує безліч людей, для яких всі розбіжності між релігіями і конфесіями виглядають такою ж дурницею, як і для Григорія Савича Сковороди. І найкраще вшанувати його пам’ять у рідному для нього Харкові ми зможемо, якщо збудуємо тут у нас після нашої Перемоги позаконфесійний Храм Всіх Релігій – Храм Миру, Храм для тих, хто вірить, що всі люди обожнюють одного і того ж Бога, і всякому свобода любити Його як завгодно.

---

DOI: https://doi.org/10.34142/978-966-998-596-5.2023.MG.241-252

Source URL: https://dspace.hnpu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/f30966d1-7852-4d95-a56c-2332beb53a0a/content

Publisher: H. S. Skovoroda Kharkiv National Pedagogical University

Container: Григорій Сковорода і ми українці: диво першого кроку і сила ініціативи : кол. монографія

Pages: 241-252

Type: journal-article