Перша книга Маккавейська, розділ 3❧Біблія в перекладі Івана Хоменка

Замість нього став Юда, син його, що звався Макавей.

Усі його брати й усі, що були пристали до його батька, йому допомагали й провадили з радістю ізраїльську війну.

Він поширив свого народу славу, надягнув, неначе велетень, на себе броню, оперезався військовою зброєю і розпочав війну, щоб захистити мечем табір.

У своїх подвигах на лева був схожий, неначе левеня, що рикає на здобич.

Гнав беззаконних, розшукуючи скрізь їх, палив гнобителів свого народу.

Присіли беззаконні, його налякавшись; усі, що коїли неправду, настрахались, бо через нього прийшла воля.

Він засмутив чимало царів, своїми подвигами звеселив Якова. Пам'ять про нього буде повік благословенна.

Він пробіг через усі міста Юдеї і винищив з неї нечестивих, відвернув гнів від Ізраїля.

Слава про нього рознеслась аж на край світу, і згуртував він пропащих.

Аполлоній зібрав поганські народи й велике військо в Самарії, щоб іти війною на Ізраїля.

Довідався про це Юда й, виступивши проти нього, розбив його та вбив. Чимало полягло смертельно поранені, а решта втекла.

Забрано в них здобич, а меч Аполлонія взяв Юда й воював ним увесь свій вік.

Серон, вождь сирійського війська, почувши, що Юда зібрав велику ватагу вірних йому й готових воювати,

сказав: «Зроблю собі ім'я й прославлюся у царстві. Тож піду проти Юди і проти його прибічників, що зневажають царський наказ.»

І приєднавсь до нього великий загін нечестивих, і двигнувся з ним, щоб помститись на синах Ізраїля.

Коли він підійшов був аж до виходу Беторону, вийшов йому навпроти Юда з маленьким військом.

Коли юдеї побачили табір, що насувався їм назустріч, сказали до Юди: «І як нам, яких так мало, воювати проти такої безлічі страшної? Нам, що охляли, нічого не ївши сьогодні?»

Юда ж відрік: «Легко й малому війську захопити в руки велике; для неба все одно врятувати багатьма чи кількома,

бо перемога на війні не в безмежнім війську, а в силі, що походить з неба.

Вони йдуть на нас, повні зухвальства й беззаконня, щоб вигубити нас разом із жінками нашими й дітьми та щоб з нас здерти здобич,

а ми воюємо за життя наше й за наші установи.

Сам Бог їх знищить перед нами, тож ви їх не бійтесь.»

Ледве скінчив він говорити, то кинувсь на них зненацька, і Серон із військом були розбиті.

Юдеї гналися за ними від Беторону вділ аж до рівнини, і полягло з них близько 800 чоловік, а решта втекла у край Філістимлянський.

Тоді поширився страх перед Юдою та його братами, і жах охопив довколишні народи.

Слава про нього дійшла аж до царя, народи ж тільки й говорили про битви Юди.

Аж як почув цар Антіох про ті події, розлютився вельми й звелів зібрати всі сили свого царства в одне премогутнє військо.

Він відчинив свою скарбницю й видав військам платню на рік, наказавши їм бути готовими на всякий випадок.

Та побачив він, що грошей у скарбниці стало бракувати та що податки у краї зменшились із-за неладу та злиднів, що постали у краї, бо знищені були закони, що були споконвіку,

тож і злякався, що не матиме змоги, як то нераз уже бувало, робити видатки на дарунки, які перед тим щедрою рукою роздавав більше, ніж попередники його, царі.

Вельми отяжіла його душа, й задумав він піти у Персію, щоб набрати податків з країв і зібрати силу грошей.

Він залишив Лісія, славного мужа з Царського роду, над державними справами від річки Ефрату до границь Єгипту,

та щоб опікувавсь і його сином Антіохом, аж поки сам не повернеться,

і передав йому половину свого війська та слонів, наказавши про всі свої наміри щодо мешканців Єрусалиму та Юдеї,

а саме: вислати проти них військо, щоб знищити та згладити силу Ізраїля й тих, що зостались у Єрусалимі, викорінивши й пам'ять про них у тому місці,

та поселити чужоземців по цілому їхньому краї і роздати їм у спадщину їхні землі.

Узяв цар із собою половину війська, що було зосталось, і вирушив з Антіохії, столиці свого царства, року 147; він переправився через Ефрат-ріку і проходив через горішні краї.

Лісій вибрав Птолемея, сина Дорімена, Ніканора й Горгія, великих мужів із царських друзів,

і вислав з ними 40 000 чоловік та 7000 кінноти, щоб за царським наказом ішли спустошити землю Юди.

Двигнувшися з усім військом, отаборились вони біля Емаусу на рівнині.

Почувши про них, купці краю набрали силу срібла, золота й кайданів та й прийшли в табір, щоб купити як рабів синів Ізраїля. До них пристав загін сирійців та чужоземців.

Побачив Юда і його брати, що становище погіршилось і що ворожі війська розташувались на їхній землі. Довідались вони також і про царський наказ, щоб цілковито винищити їхній народ,

і сказав кожен до свого ближнього: «Підіймім народ наш з його занепаду, воюймо за наш народ і за його святиню.»

Скликано збори, щоб приготуватись до битви, щоб молитись і просити ласки й милосердя.

Єрусалим був безлюдний, мов пустиня. Ніхто з його дітей не входив, і не виходив. Храм був потоптаний ногами. Чужинці - у твердині, що стала житлом для народів. Радість у Якова однято, сопілка з гарфою замовкли.

Вони зібрались і пішли у Масифу, навпроти Єрусалиму, бо у Масифі було колись місце молитви для Ізраїля.

Постили того дня і, надягнувши волосяниці та посипавши попелом собі голову, роздерли на собі одежу.

Розгорнули книгу Закону, щоб звидіти те, що погани у своїх бовванів питають;

принесли й священичі одежі, первоплоди й десятини; привели назореїв, що виконали час своїх обітниць,

і закликали голосно до неба: «Що нам чинити з цими, куди їх відвести?

Твоя святиня потоптана й сплюгавлена, твої священики засмучені й прибиті.

І ось погани змовились на нас, щоб звести нас із світу; ти знаєш, що вони кують на нас.

І як нам проти них устоятись, якщо ти нам не допоможеш?»

І засурмили й закричали вголос.

Після того Юда настановив начальників народу: тисяцьких, сотників, п'ятдесятників та десятників,

і сказав тим, що будували хату, що недавно одружились, що посадили виноградники, а й боягузам, щоб кожен з них повертавсь додому, за законом.

І рушив табір і розташувався на південь від Емаусу.

Тоді Юда сказав: «Озбройтесь і будьте відважні, будьте готові на завтра рано до бою проти цих поган, які змовилися проти нас, щоб знищити нас і храм наш,

бо ліпше нам у бою вмерти, ніж споглядати на злидні нашого народу й нашої святині.

Яка б не була воля неба, нехай вона станеться.»