Пѣснь 7-я ("Кто ли мене разлучит от любви твоей?..")

⁴⁰Євангелія від св. Матвія 28: 16.

⁴¹Це – алегоричне тлумачення притчі про сіяча (Євангелія від св. Луки 8: 5–15). Крім того, Сковорода, очевидно, має на думці слова з Першого послання св. ап. Павла до коринтян 15: 36–38: Безyмне, ты2 є4же сёеши, не њживе1тъ, ѓще не ќмретъ: и3 є4же сёеши, не тёло бyдущее сёеши, но голо2 зе1рно, ѓще случи1тсz, пшени1цы и3ли2 и3но1гw t про1чихъ: бг7ъ же дае1тъ є3мY тёло, ћкоже восхо1щетъ, и3 коемyждо сёмени свое2 тёло. – що їх Оріген (Про першооснови, ІІ, Х, 3) коментував таким чином: “Так само й наші тіла, слід думати, наче зерно, падають у землю. Але в них укладена сила, та сила, яка містить тілесну субстанцію; саме ця сила, котра завжди зберігається в тілесній субстанції, за Божим словом, воздвигне із землі, обновить і відновить тіла, хоч вони й померли, згинули й розпались…” [Ориген. О началах. – Санкт-Петербург, 2007. – С. 170]. А загалом, сковородинський образ зернятка походить з емблематики. Принаймні сам філософ називав його емблемою, вказуючи на те, що цей образ споконвіку означав мислення або думку. Крім того, покликаючись на емблематику, Сковорода називав зерням серце, ба навіть Бога. Цей образ часто зринає у творах філософа також тоді, коли мова заходить про метафізичні засновки його науки, зокрема про схованість невидимої натури, про “обоження” творива, містичне “переображення” людини тощо. Так само важливим цей символ є для Сковороди і в ділянці гносеології та герменевтики.

⁴²Сковорода розробляє тут поширений в українській бароковій літературі мотив “співрозп’яття”. Пор., наприклад, із віршами Івана Максимовича: “Иже Христу плоть свою со страстми распяша, / Коль красен вѣнец от рук Вышняго пріяша. / Христе Боже, и мою распни противную / Сію плоть, да не вижду грѣху повинную” [Максимович І. Царскій путь креста Господня. – Чернігів, 1709. – Арк. 125 (зв.)]. Цей мотив знаходимо також у творах Кирила Ставровецького [див.: Транквіліон-Ставровецький К. Євангеліє учителноє. – Рахманів, 1619. – Арк. 51, 201 (зв.)], Мелетія Смотрицького [див.: Smotryc’kyj M. Θρῆνος, to iest Lament iedyney ś. Powszechney Apostolskiey Wschodniey Cerkwie z obiaśnieniem dogmat wiary. – Wilno, 1610. – K. 18 (v.)], Петра Могили [див.: Могила П. Крест Христа Спасителя и кождого человѣка // Тітов Хв. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI–XVIII в.в.: Всезбірка передмов до українських стародруків. – Київ, 1924. – С. 275, 284; Могила П. Євхологіон, албо Молитвослов или Требник. – Київ, 1646. – С. 934], Лазаря Барановича [див.: Баранович Л. Трубы словес проповѣдных. – Київ, 1674. – Арк. 117 (зв.)], Антонія Радивиловського [див.: Радивиловський А. Вѣнец Христов. – Київ, 1688. – Арк. 460–460 (зв.)], Дмитра Туптала [див.: Туптало Д. Книга житій святых. – Київ, 1689. – Арк. 80 (зв.)], Паїсія Величковського [див.: Величковський П. Листи // Житие и писания молдавского старца Паисия Величковского. – Москва, 1892. – С. 224, 240], Івана Леванди [див.: Леванда І. Слова и рѣчи. – Санкт-Петербург, 1821. – Ч. 1. – С. 150–151] та інших авторів.

⁴³“Новим (другим) Адамом” називають Христа. Див., наприклад, у книзі «Алфа і Омега»: “…Новый Адам Христос есть…” [Алфа і Омега. – Супрасль, 1788. – Арк. 610 (зв.); пор.: Сакович К. Трактат про душу // Пам’ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI – початок XVII ст. – Київ, 1988. – С. 482; Винницький І. Катихисіс, албо Наука христіанскія. – Унів, 1685. – Арк. 17; Туптало Д. Поученіє о четвероконечном крестѣ // Сочиненія святаго Димитріа, митрополіта Ростовскаго: В 5 ч. – Москва, 1842. – Ч. 3. – С. 469].

⁴⁴Алюзія на епізод відвідин св. ап. Павлом афінського ареопагу (див.: Дії св. апостолів 17: 21). Цей епізод старі українські письменники часом використовували для змалювання марнотного способу життя. Наприклад, Стефан Яворський у своєму полемічному трактаті «Камень вѣры» писав: “Тако древле в Аѳинѣх нѣцыи от епікур Павлу святому Воскресеніє Христово благовѣствующему ругахуся… И якоже оніи аѳинейстіи епікуры ни во чтоже упражняхуся, развѣ глаголати что, или слышати новоє, тако и вам, подражателєм тѣх, вся новая угодна бываєт” [Яворський С. Камень вѣры. – Київ, 1730. – С. 111].