Пѣснь 28-я ("Возлети на небеса, хоть в версальскіи лѣса...")

ᵃ Версалія (Versailles)⁽³¹⁾ именуется французкаго царя едем, сирѣчь рай, или сладостный сад, неизреченных свѣтских утѣх исполнен.

ᵇ Коперник есть новѣйшїй Астроном. Нынѣ его систему, сирѣчь план, или Типик небесных кругов, весь мыр принял. Родился над Вислою, в польском городѣ Торунѣ. Сист[ему] свою издал в 1543 г[оду] ⁽³²⁾. Сфера есть слово еллинское⁽³³⁾. Славенски: круг, клуб, мяч, глобус, гира, шар, круг луны, круг солнца.

ᵉ Блаженная натура есть имя Господа Вседержителя.

ᵈ Ад слово еллинское⁽³⁴⁾, значит темницу, мѣсто преисподнее, лишенное свѣта, веселія и дражайшія злата свободы. Адскій узник есть зерцалом плѣнников мучительныя своея воли, и сія лютая фуріа⁽³⁵⁾ непрерывно, вѣчно их мучит.

¹⁵³Книга Ісуса, сина Сирахового 30: 23.

¹⁵⁴Євангелія від св. Луки 9: 24; пор.: Євангелія від св. Матвія 10: 39; Євангелія від св. Марка 8: 35.

¹⁵⁵Неточна цитата з Євангелії від св. Марка 8: 36. Пор.: кaz бо по1льза человёку, ѓще приwбрsщетъ мjръ ве1сь, и3 њтщети1тъ дyшу свою Див. також: Євангелія від св. Матвія 16: 26; Євангелія від св. Луки 9: 25.

¹⁵⁶Як свідчить Діоген Лаерцій (ІІ, 8), першим, хто стверджував, що “на місяці є міста, ба навіть гори й долини”, був Анаксагор [Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – Москва, 1979. – С. 105].

¹⁵⁷Сковорода, що був, як в один голос стверджують коментатори, передовсім “філософом себепізнання” [див., зокрема: Мірчук І. Г. С. Сковорода. Замітки до історії української культури. – Прага, 1925. – С. 10; Lo Gatto E. L’idea filosofoco-religiosa russa da Skovorodà a Solovjòv // Bilychnis. Rivista di studi religiosi. – Romae, 1927. – P. 82; Haase F. Die kulturgeschichtliche Bedeutung des ukrainischen Philosophen Grigorij Skovoroda // Jahrbuch für Kultur und Geschichte der Slaven. – 1928. – Bd. IV. – Hft. 1. – S. 24; Arsieniew N. von. Bilder aus russischen Geistesleben: I. Die mystische Philosophie Skovorodas // Kyrios. Vierteljahresschrift für Kirchen- und Geistesgeschichte Osteuropas. – Königsberg; Berlin, 1936. – Bd. I. – Hft. 1. – S. 4; Čyževśkyj D. Skovoroda-Studien: IV. Skovoroda und Valentin Weigel // Zeitschrift für slavische Philologie. – 1935. – Bd. XII. – S. 324; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine (955–1939). – Leipzig, 1942. – S. 118; Kultschytzkyj A. von. Der universalistische Humanismus Komensky’s und der personalistische Humanismus Skoworoda’s // Kratochvil Jos. a spolpracovníci. Má vlast. VII. díl. – Stuttgart, 1974. – S. 38; Erdmann-Pandžić E. Bemerkungen zu Leben und Werk von H. S. Skovoroda // Zeitschrift für Slawistik. – 1990. – Bd. 35. – № 5. – S. 654], досить часто говорив про марність “зовнішнього знання”.

¹⁵⁸Сковорода називає Бога-творця “астрономом”, “економом” (від гр. οἰκονόμος – ‘домоправитель’) чи “геометром” задля того, щоб окреслити премудрість Божого влаштування світу. Отже, людська економія є наслідуванням економії Божої, а людина є економом “того свѣта”. Таку думку можна знайти і в інших старих українських богословів. “Предвѣчная мудрость Божая, – писав, наприклад, Петро Могила, – устроивши совершенно всю вселенную подсолнечную, в економію, албо завѣдованє, подала одному человѣку…” [Могила П. Євхологіон, албо Молитвослов или Требник. – Київ, 1646. – С. 916].

¹⁵⁹Аврелій Августин (Decimus Aurelius Augustinus) (354–430 рр.) – найвидатніший представник латинської патристики, чиї твори були в старій Україні дуже популярні [див.: Ушкалов Л. “Правду Августин співав” // Ушкалов Л. З історії української літератури XVII–XVIII століть. – Харків, 1999. – С. 59–72]. Дмитро Чижевський мав підстави стверджувати, що Августин належав до кола найулюбленіших авторів Сковороди [див.: Tschižewskij D. Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker. – München, 1974. – S. 24]. Наш філософ спирався на Августина в ході розгляду питання про матерію та форму, про пізнання як “анамнезис” (згідно з Августином, “душа принесла всі її зв’язки із собою; те, що ми вчимо, є не що інше, як спогади та приведене до свідомості”), про “серце”, “обоження”, безпочатковість світу в часі тощо. Покликаючись на Августина, він розв’язував також проблему “двох воль” (Божої та власної) у людині. До речі, Августинові уявлення про свободу волі на тлі світової філософської та богословської думки блискуче висвітлив перегодом далекий родич Сковороди Володимир Соловйов [див.: Философский словарь Владимира Соловйова. – Ростов-на-Дону, 1997. – С. 446–460].

¹⁶⁰Див., наприклад, у «Сповіді» (7. XVI. 22): “І я шукав, що є нечестя, і переконався, що це не субстанція, а підступність волі, яка відвертається від досконалої субстанції – від Тебе, Боже мій, – до низьких речей, вона викидає з себе ‘свої нутрощі’ і тільки зовні надувається” [Святий Августин. Сповідь / Пер. з латини Ю. Мушака. Вид. 3. – Київ, 1999. – С. 120].

¹⁶¹Сковорода говорить тут про те, що розіп’ятість людської волі між “горнім” та “дольним” світами може бути переборена подвигом аскетичного змагання проти “волі змислів”, тобто проти “власної волі” (propria voluntas) [див.: Эрн В. Ф. Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение. – Москва, 1912. – С. 84–86]. Ідеться також про те, що вільна воля людини часто стає сваволею супроти Божого промислу. Як писав Антоній Радивиловський, “человѣк на сем свѣтѣ бѣжит прудким бѣгом не так до доброго, як до злого, не так до цноты, як до нецноты” [Радивиловський А. Вѣнец Христов. – Київ, 1688. – Арк. 130].

¹⁶²Парафраза Епікурової сентенції (з його листа до Менекея): “Слава Богові, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним”, – яку передав Діоген Лаерцій (Х, 130) [Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – Москва, 1979. – С. 435].

¹⁶³Думка про те, що єдиним джерелом гріха є власна воля людини, у гамартіології XVIII ст. була звичною [див.: Derdziuk A., OFMCap. Grzech w XVIII wieku. Nurty w polskiej teologii moralnej. – Lublin, 1996. – S. 118]. У сучасному богослів’ї вона може звучати так: “Наш вільний вибір… свідчить про недосконалість занепалої людської природи, про втрату Божої подоби. Затемнена гріхом, не відаючи більше про справжнє добро, ця природа найчастіше стремить до того, що є ‘протиприродним’, тож людина завжди стоїть перед необхідністю вибору; вона йде вперед навпомацки. Ми називаємо цю нерішучість у сходженні до добра ‘свободою волі’” [Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной Церкви // Мистическое богословие. – Киев, 1991. – С. 176]. Який саме твір Августина має на увазі Сковорода, сказати важко. Тим часом схожа сентенція зринає в «Слові третьому на Воскресіння Господнє» Бернарда Клервоського. Пор.: “Tolle propriam voluntatem, et non erit Infernus”. Варто відзначити, що вчитель Сковороди Михайло Козачинський охоче покликався на Бернарда в ході міркувань про щастя, любов до Бога тощо [див.: Козачинский М. Книга третья. Нравственная философия, или Этика // Памятники этической мысли на Украине XVII – первой половины XVIII ст. / Сост., пер. с лат., вступ. статья и прим. М. В. Кашубы. – Киев, 1987. – С. 326, 360].

¹⁶⁴Про мамврійський дуб див.: Перша книга Мойсеєва: Буття 13: 18; 14: 13; 18: 1.

¹⁶⁵“Богомудріє” – знання про Бога. Синонімами цього поняття в літературі українського бароко виступали ”богомысліє”, “боговидѣніє”, “духовная церковная и богодарованная філософія”, “Христова философія”, “філософія христіанская”, “мудрованіє духовноє”, “премудрость духовная”, “мудрость небесная”, “смиренномудріє” тощо. Поняття “богомудріє” охоплювало чималу низку тем, чий характер віддзеркалюють, наприклад, назви розділів книжки Івана Максимовича «Богомысліє»: «О отверженіи безпечалія. Пребываніє безпечално смерть єст», «О святом подражаніи житія Христова. Буди ученіє житіє Христово», «О свойствах истинной любве», «О соблюденіи чистоты», «О скором теченіи настоящаго житія», «О суєтіи міра», «О ползѣ искушеній», «О вѣчных геєнских казнєх. Вѣчноє мученіє злым» тощо. Дарма, що «Богомысліє» Максимовича є перекладом трактату «Meditationes Sacrae» (1606 р.) відомого лютеранського богослова Йоганна Гергарда, – ці теми складали узвичаєне коло роздумів українських барокових авторів, починаючи, мабуть, іще від «Діоптри» Віталія Дубенського (вона має, зокрема, такі розділи: «О странничествѣ мира сего», «О суєтіи красоты телесной», «О суєтной и буєй мудрости мирской», «О грѣсѣ блуда», «О самолюбіи», «О познаніи себе самаго», «О безмолвіи», «О ползѣ искушенія», «О Страшном Божіим судѣ», «О муках любящих суєту мира», «О славѣ, юже получают презирающіи суєту мира») [див.: Ушкалов Л. Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду. – Харків, 2001. – С. 19–21].

¹⁶⁶Неточна цитата з Євангелії від св. Матвія 16: 18. Пор.: на се1мъ кaмени сози1жду цRковь мою

¹⁶⁷Неточна цитата з Другого соборного послання св. ап. Петра 3: 5. Пор.: Таи1тсz бо и5мъ сіе2 хотsщымъ, ћкw небесA

¹⁶⁸Парафраза Першої книги Мойсеєвої: Буття 1: 6. Пор.: да бyдетъ тве1рдь посредЁ воды

¹⁶⁹Книга Псалмів 101 (102): 5.

¹⁷⁰У творах Сковороди образ серця зринає понад тисячу разів [див.: Ушкалов Л. Творчість Григорія Сковороди крізь призму статистики // Ушкалов Л. Сковорода та інші. Причинки до історії української літератури. – Київ, 2007. – С. 82–83]. Загалом беручи, уся сковородинська антропологія засновується на понятті серця, що його можна потрактувати як “невидиму природу” психічного життя людини. Серце в Сковороди, як зазначав Дмитро Чижевський, є “корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межа- ми й душі, й духа, – шлях до ‘дійсної людини’ веде через ‘переображення душі в духа, а духа – в серце’” [Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. – Харків, 2004. – С. 137]. Воно наділене тут божественними рисами, найперше, вогненністю (серце – це “душевна іскра”, scintilla animae) та неподільністю. Серце можна схарактеризувати і як думку, і як щось схоже на царину підсвідомого, і як найсвітлішу височінь, і як найтемнішу безодню. У людині Сковорода бачить, власне, два серця: чисте й нечисте, старе й нове, марнотне й вічне. Сковородинська наука про серце має такі основні джерела: 1) Біблія; 2) твори стародавніх поганських філософів (Платон, Арістотель, стоїки, Плотин, Філон, Прокл); 3) писання святих отців (Климент Олександрійський, Оріген, каппадокійці, Макарій Єгипетський, Августин, Діонісій Ареопагітський та інші); 4) схоластична традиція (Петро Ломбардський, Тома Аквінський та інші); 5) ренесансно-барокова емблематика. Сковороду зазвичай уважають чільним представником української “філософії (теології) серця”, що з’явилася ще на початку XVII ст. (Кирило Ставровецький) і розвинулась перегодом у творчості Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича та інших.

¹⁷¹Парафраза Апокаліпсису 4: 11. Пор.: ты2 є3си2 создaлъ всsчєскаz, и3 во1лею твое1ю сyть, и3 сотворє1на

¹⁷²Книга пророка Іоїля 2: 13.

¹⁷³Євангелія від св. Матвія 11: 29.

¹⁷⁴Неточна цитата з Послання св. ап. Павла до колосян 3: 5. Пор.: Ўмертви1те ў2бо ќды вaшz .

¹⁷⁵Послання св. ап. Павла до галатів 5: 17.

¹⁷⁶Неточна цитата з Послання св. ап. Павла до ефесян 6: 12. Пор.: нёсть нaша брaнь къ проти1ву кро1ви и3 пло1ти .

¹⁷⁷Неточна цитата з Книги пророка Михея 7: 6. Пор.: врази2 вси2 мyжу домaшніи є3гw

¹⁷⁸Книга Псалмів 90 (91): 13.

¹⁷⁹Парафраза Першої книги Мойсеєвої: Буття 3: 15. Пор.: то1й твою2 блюсти2 бyдетъ главY